Wydarzenia » Muzyka Ukraińska

Музична культура України - 3.

Стилістично її можна поділити на музику гірських регіонів (особливо Гуцульщини) та рівнинних  (наприклад, Полісся). Політичний поділ України на схід та захід також відображено в цій музичній традиції. Музика Західної України відрізняється більшою архаїчністю (вузький діапазон мелодій), тоді як музика Східної України має більш розвинену мелодику, хоча і тут є пісні з обмеженим діапазоном. На цю архаїчну народну музику, як і в інших частинах Європи, вплинув міський фольклор (наприклад, згадані вище канти) із спрощеною версією професійної музики, утворюючи характерні стилістичні поєднання в різних регіонах.

Згадуючи народну музику, не можна не звернути увагу на музичну практику, характерну лише для України, тобто традицію кобзарства, народну рапсодію. З 16 століття виконували речитативні музичні форми – думи, в яких розповідали під супровід кобзи, бандури чи колісної ліри про тяжку долю козака, трагічні події війни та її героїв. Після ліквідації козацтва, у XIX столітті кобзарі змішалися із жебраками-лірниками, продовжуючи цю співочу традицію, що, незважаючи на більшовицько-комуністичні репресії, у різних формах збереглася до нашого часу.  

Від народної музики переходимо до українського національного відродження, з яким найтісніше пов’язана постать Тараса Шевченка (1814–1861). Саме в його поетичній творчості лунає відгомін історії України, особливо козацтва, у виданій збірці із не випадковою назвою “Кобзар”. Подібно до творчості Шевченка в літературі, важливим є музичний доробок геніального композитора Миколи Лисенка (1842–1912). Його вважається засновником української національної музичної школи. Лисенко – піаніст, хоровий диригент, фольклорист, педагог та громадський діяч, вивчав композицію та гру на фортепіано в Лейпцигу, а також композицію у Римського-Корсакова в Петербурзі.

З 1869 року Лисенко жив і працював у Києві. Він активно брав участь в організації українського музичного життя, що було нелегким з огляду на Емський указ 1876 року, в якому цар Олександр II заборонив видавати та розповсюджувати книги українською, використовувати мову в театральних виставах і навіть друкувати музичні твори з українським текстом. У 1904 році Лисенко заснував музично-драматичну школу, яка виховала ціле покоління українських музикантів. Окрім цього, він організовував хори, диригував в них, для них писав нові твори. Митець був чудовим знавцем українського фольклору, який вивчав усе своє життя і якому приділяв багато уваги, про що теж свідчить книга „Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Вересая”. 

Лисенка надихала українська народна музика. Він часто здійснював обробки народних пісень для хору або сольного виконання під фортепіано. Відлуння українського музичного фольклору можна також знайти в його інструментальній творчості (струнний квартет, тріо), особливо в його операх основаних на українських традиціях („Різдвяна ніч”, „Утоплена”), чи теж в першій українській історичній опері за романом Гоголя “Тарас Бульба”, яку донині вважають найважливішим українським твором оперного мистецтва.

Можливо цікавим буде сказати й таке, що Лисенко походив з аристократичної родини. Його мати здобула освіту у петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, з сином розмовляла виключно французькою мовою. Лисенко виростав в цьому панському середовищі з сильно домінуючою російською культурою. Цікаво спостерігати як поступово відживають в нього захоплення дитячих днів, занурених у магічний чар української селянської культури з її унікальними співами. Як його формують ці інтелектуальні процеси, які живучих в Україні поляків перетвоюють в українців, щоб згадати лише Володимира Антоновича, Тадея Рильського чи Бориса Познанського. І як освічена в європейському форматі людина побачила у цій, за суспільним статусом, нижчій сфері щось таке, що поставило його на шлях будителя української тотожності на наступні покоління. 

Адептами Лисенка були між іншими Кирило Стеценко (1882–1922) та Микола Леонтович (1877–1921) – вони стали відомими завдяки творам для хору, які в Україні і досі не втрачають популярність.  

У XIX столітті на Західній Україні не було такого ж талановитого композитора як Лисенко. Варто тут згадати про певний вплив Бортнянського та Андрія Розумовського на формування музичної культури Галичини в той період. Важливу роль у першому десятилітті 19 століття відіграв Перемиський греко-католицький єпископ Іван Снігурський (1784–1847). Раніше він навчався у Відні, тут у 1808 році став настоятелем греко-католицької парафії св. Варвари. Саме  в цей час закрили каплицю російського посольстква, яке очолював князь Андрій Розумовський. Хор цієї каплиці, до складу якого входили лише співаки з Наддніпрянської України, звернувся до церкви св. Варвари з проханням дозволити співати літургію. І таким чином музика Бортнянського почала лунати в греко-католицькій святині. Іван Снігурський активно підтримував цей колектив. У 1818 році його призначили єпископом у Перемишлі, де він теж був фундатором хору, який під керівництвом чеського диригента Алоїза Нанке невдовзі здобув велику популярність. Основний репертуар хору складався з творів Бортнянського та Березовського, тож українська громада Галичини могла ознайомитися з чудовими музичними досягненнями своїх майстрів. 

В цьому хорі у юнацькому віці співали композитори: Михайло Вербицький (1815–1870) – автор гімну України, та Іван Лаврівський (1822–1873). Вони разом з Сидором Воробкевичем (1836–1903) та Віктором Матюком (1852–1912) заснували українську композиторську «перемишльську школу», та займалися активною організацією музичного життя в Перемишлі та Львові. Композитори зазвичай писали вокальні твори для сольного виконання чи хору, але також музику для водевілів, найчастіше на народні теми. Їх діяльність не мала новаторського характеру, хоча були і вдалі композиції, які все ще входять до репертуару українських співаків та хорових колективів. Проте лише після прибуття до  Львова Станіслава Людкевича (1879–1979) та Василя Барвінського (1888–1963) ситуація докорінно змінилася. Людкевич навчався у Відні у Цемлінського, а Барвінський у Празі у Новака. Вони обидва допомагали українській музичній спільноті в Галичині: Людкевич був одним із організаторів Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка (1910), а Барвінський був директором цього закладу впродовж років. На жаль, Барвінський не уникнув долі багатьох українських митців та інтелектуалів, і після Другої світової війни провів 10 років у концтаборі в Мордовії. Його творчість заслуговує особливої уваги, він був майстром мініатюрного жанру і творцем композицій для камерних ансамблів.